Підготував: Кофлік Сергій
учень 5-Б класу
Координатор: Демченко В.В.
Легенди про квіти
ТРОЯНДА - ЦАРІВНА КВІТІВ
За легендою, що побутує в Ірані, троянда була подарунком самого Аллаха. До Аллаха прийшли якось всі діти Флори – богині рослин – і попросили призначити над ними володаря. Аллах вислухав і призначив володаркою квітів білу троянду, з гострими колючками, що оберігають її.
Коли соловейко побачив цю нову чарівну царицю квітів , то був так заворожений її красою, що в захопленні притис троянду до грудей своїх. Але гострі колючки вп’ялися йому в серце, і яскраво-червона кров зросила собою ніжні пелюстки дивовижної квітки. Ось чому безліч зовнішніх пелюсток троянди й досі зберігають рожевий відтінок.

У Греції відома така легенда. Троянда утворилась з білосніжної піни, що покривало тіло Афродіти, коли богиня краси й кохання вийшла з моря після купання. Побачивши на ній прекрасну, як і Афродіта, квітку, боги одразу обприскали її нектаром, котрий і надав троянді дивовижно-чарівного запаху. Однак нектар, який дарує безсмертя, не дав його троянді, бо деякі боги заздрили квітці. А тому троянда залишилась такою ж смертною, як усі, хто народжується на землі.

За іншою легендою, троянда своїм походженням завдячує богині полювання Діані. Закохана в Амура, богиня приревнувала його до прекрасної Розалії. Якось одного разу в лихому гніві вона схопила нещасну Розалію, потягла в терновий кущ і, зранивши колючками, позбавила життя.
Дізнавшись про тяжку долю коханої, Амур знайшов мертву Розалію і в горі заплакав. Його сльози капали, капали на терен, мов роса, і кущ почав розквітати дивними червоними квітами. Цими квітами були троянди.

МАК
Давньогрецька легенда
У підземному царстві Аіда жили два брати-близнюки: Гіпнос –Бог сну і сновидінь і Танат – бог Смерті. Прекрасний юний крилатий бог Гіпнос весь час літав над землею з маковими голівками в руках, на голові у нього був вінок із червоних маків. Виливав Гіпнос із ріжка снотворний напій, і ніхто – ні смертні, ні боги – не в силах були суперечити йому, навіть могутній бог Зевс. Всі, кого торкається Гіпнос квіткою маку, поринають у солодкий сон, бо в кожному маці покояться легкі сни. Навіть житло Гіпноса, царство сну, зображували засадженим квітками маку. Рідний брат Гіпноса – жахливий бог смерті Танат, якого боялись і ненавиділи і боги, і люди. Від величезних чорних крил його несе льодяним холодом. Ніхто із смертних не мине його. Лише двоє змогли перемогти бога Смерті – винахідливий Сізіф і могутній Геракл. На голові у Таната – вінок із маку, а в руках – перекинутий факел, який згасає. Мати Гіпноса і Таната – богиня Ніч, яку теж малювали в одязі, обвитому гірляндами маку. Отже, мак мав стосунок і до сну, і до смерті, і до ночі. Володар підземного царства Аїд дуже любив красивих молодих дівчат. От і вирішив він викрасти прекрасну Парсефону і однієї ночі здійснив він свій намір. Мати Парсефони – Деметра – богиня земної родючості – дуже зажурилася за дочкою і пішла шукати її по всій землі. Не знаходила спокою мати ні вдень, ні вночі, не в силах була зупинитися й спочити. Страждання нещасної матері викликали співчуття у бога Зевса. Повелів він зробити так, щоб за кожним кроком Деметри виростала квітка маку. Богиня, назбиравши великий букет, нарешті заспокоювалась і на деякий час засинала. З того часу мак вважається символом родючості, а богиня Деметра зображується у вінку з колосків злаків та квіток маку.

Давньоримська легенда

Коли з’явились на Землі перші люди, Природа попіклувалася про те, щоб вони не лише полювали, промишляли і добре працювали, але й спокійно відпочивали. Для відпочинку вона подарувала людям ніч, яка ховала од людей красу і здобич, щоб люди не могли бачити і нічого не робили. Але, не дивлячись на це, люди і в ночі продовжували свою діяльність. Відчувши своє безсилля, Ніч закутувала голову в туман і тихенько плакала. Від її гірких сліз на землі утворилася роса. Побачивши зажурену Ніч, Природа зжолобилась над нею і послала ії у чоловіки Сон. Удвох із чоловіком, гадала Природа, ночі легше буде заспокоювати людей і примушувати їх спати... І дійсно... Стало Ночі і Сну легше долати людей, але не усі їм підкорялись. Тоді Природа потурбувалася й про те, щоб у Ночі та Сну з’явились діти – Сновидіння, які могли б відволікати людей і примушували їх забувати про все на світі. Але одного разу не змогли Ніч, Сон та Сновидіння приспати стурбованого вкрай чоловіка. Він лежав серед ночі на запашному лузі і не міг ніяк заснути. Як не заспокоювала його Ніч, як не колихалися Сновидіння, як не закривав його повіки Сон – людина не спала. Знесилівши, Сон розсердився на власну слабкість, зі злістю увіткнув у землю царський жезл і полетів геть. Сновидіння закутали жезл повітряними мареннями, Ніч вдихнула в них життя. І жезл пустив корені, зазеленів і розкрився чарівними квітами. Так з’явився на Землі мак... У християнській міфології походження маку пов’язують із кров’ю невинно вбитої людини. Кажуть, ніби вперше мак виріс із крові розп’ятого Ісуса Христа. Відтоді й росте там, де пролилось багато крові.

ЛІЛІЯ

Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали татарські орди. Вони спустошували села, збиткувались над людьми.
В одному селі росли і розцвітали красиві вродою і станом чорноокі красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.
Одного разу в село налетіли татари. Щоб не йти в неволю, дівчата втопились у бистрій річці. І в тому місці, де темна вода, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, невідомі квіти розцвіли яскравим цвітом. А ввечері, з заходом сонця, ховалися від чорної ночі. З цього часу ці ніжні-білі квіти, яких прозвали ліліями, прокидаються разом їз сонцем ї ховаються разом з ним. Така легенда записана на Поділлі.



БАРВІНОК
Жили колись давно чоловік з дружиною у любові і злагоді. А найбільшою потіхою для них був їхній синочок на ім’я Бар. У скорому часі виріс він гарним парубком. Багато дівчат мали собі на думці віддатися за нього. Сохло серце за Баром у однієї дівчини, котра мала за маму відьму. Посватався Бар до іншої, котра називалась Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання.
І ось прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення і чекали тієї хвилі, щоб піти до святої церкві до шлюбу.
Аж тут казна-звідки ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом...
А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок.



НЕЗАБУДКА
Коли Господь створив світ і дав імена всім творінням, то випадково забув назвати одну маленьку квіточку, яка росла на березі струмка. Тоді обділена квітка підійшла до трону Всевишнього і попросила і її не забути, дати ім’я. На це Господь відповів:” Тебе я не забуду, не забудь і ти Мене”. Ім’я твоє віднині Незабудка.

Австрійська легенда
Багато років тому наречений і наречена пішли на берег Дунаю гуляти. Раптом дівчина побачила край стрімкого берега невідому їй раніше квітку і захотіла дістати її. Хлопець відразу нагнувся, щоб зірвати квітку, але нога його ковзнула і він впав у річку.
Марно кликала дівчина на допомогу. А юнак боровся з течією, намагаючись утриматись на воді, та ніхто не відгукнувся. Він востаннє з’явився над водою і лише встиг крикнути коханій: ”Не забудь мене!”. Коли ж через кілька днів знайшли його тіло – у стиснутих пальцях була квітка.
Юна дівчина гірко плакала, і на могилі нареченого посадила квітку, яка відтоді має назву Незабудка.

КОНВАЛІЯ
Діана – богиня мисливства – у своїх лісових мандрівках любила підійматися високо в гори. Одного разу її підстерегли злі боги лісів і полів. Вони вирішили полонити її. Та красуня врятувалася втечею. Бігла так швидко, що аж піт стікав з її лиця рясними краплинами. І де ці краплини падали, там проростали чарівні конвалії.

Красень Ландиш безтямно покохав красуню Весну. І як не благав, щоб та назавжди з ним залишилась, Весна зробити цього не змогла. А коли вона пішла, то Ландиш плакав такими гарячими слізьми, аж кров йому виступила із серця і забарвила зелені сльози у червоний колір. Тим і пояснюється, що зелені плоди конвалії після достигання червоніють.